18 Березня 2016 Судова практика (загальна)
П О С Т А Н О В А № 4
ПЛЕНУМУ ВИЩОГО СПЕЦІАЛІЗОВАНОГО СУДУ УКРАЇНИ
З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ
від 01 березня 2013 року
Про деякі питання застосування судами законодавства при
вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої
джерелом підвищеної небезпеки
З метою забезпечення правильного й однакового застосування судами законодавства, що регулює відносини з відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, керуючись статтею 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановляє дати судам такі роз’яснення:
Відносини з відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, які можуть бути застосовані при вирішенні справ, урегульовано, зокрема, статтями 3, 27, 41, 68 Конституції України, Цивільним кодексом України (далі – ЦК), законами України від 30 червня 1993 року № 3353-XII «Про дорожній рух»; від 07 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування»; від 01 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон № 1961-IV); від 05 липня 2011 року № 3565-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо усунення надмірного державного регулювання у сфері автомобільних перевезень»; від 18 січня 2001 року № 2245-III «Про об’єкти підвищеної небезпеки»; Правилами дорожнього руху України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306; Правилами добровільного страхування транспортних засобів (КАСКО), затвердженими Укрстрахнаглядом 25 березня 1997 року № 19-1; постановою Кабінету Міністрів України від 06 січня 2005 року № 5 «Про затвердження максимальних розмірів страхових платежів за договорами міжнародного обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»; розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 17 листопада 2011 року № 698 «Про затвердження максимальних розмірів страхової виплати за шкоду, заподіяну майну потерпілих, у разі оформлення документів про дорожньо-транспортну пригоду без участі уповноважених на те працівників Державтоінспекції МВС України» та іншими нормативно-правовими актами.
До відносин із відшкодування шкоди за участю іноземних фізичних чи юридичних осіб застосовуються положення розділу X Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК), правила міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, зокрема, Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладеної державами-членами Співдружності Незалежних Держав у м. Мінськ 22 січня 1993 року, Угоди про обов’язкове страхування пасажирів при міжнародних автомобільних перевезеннях від 13 січня 1999 року; Конвенції про право, що застосовується до дорожньо-транспортних пригод, укладеної 04 травня 1971 року в рамках Гаазької конференції з міжнародного приватного права; Директиви № 72/166/ЄЕС Ради Європейських Співтовариств від 24 квітня 1972 року «Щодо зближення законів держав-членів стосовно страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів та виконання зобов’язання щодо страхування такої відповідальності».
Позови, що виникають із діяльності філії або представництва юридичної особи, зокрема, страхової компанії, можуть пред’являтися також за їх місцезнаходженням (частина сьома статті 110 ЦПК), проте відповідачем у справі є страхова компанія як юридична особа. У разі пред’явлення позову до філії чи представництва юридичної особи суд відповідно до вимог частини четвертої статті 10 ЦПК та відповідно до порядку, визначеного статтею 33 ЦПК, вирішує питання про заміну неналежного відповідача або залучає юридичну особу як співвідповідача. При відмові позивача від такої заміни чи від залучення іншої особи суд на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК закриває провадження у справі через відсутність у відповідача (філії чи представництва юридичної особи) цивільної процесуальної дієздатності, тобто у зв’язку з відсутністю сторони у цивільному процесі.
Недотримання правил підсудності тягне за собою повернення заяви позивачеві, про що постановляється ухвала. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до належного суду (частина п’ята статті 121 ЦПК).
Положення статті 625 ЦК не застосовуються до відносин з відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, оскільки відшкодування шкоди є відповідальністю, а не грошовим зобов’язанням, яке виникає з договірних зобов’язань. Винятком є відповідальність страховика (стаття 992 ЦК).
З огляду на презумпцію вини завдавача шкоди (частина друга статті 1166 ЦК) відповідач звільняється від обов’язку відшкодувати шкоду (у тому числі і моральну шкоду), якщо доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (частина п’ята статті 1187 ЦК, пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК). Потерпілий подає докази, що підтверджують факт завдання шкоди за участю відповідача, розмір завданої шкоди, а також докази того, що відповідач є завдавачем шкоди або особою, яка відповідно до закону зобов’язана відшкодувати шкоду.
Відповідно до частини четвертої статті 61 ЦПК вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. У зв’язку із цим у разі прийняття судом постанови про закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення, наприклад, через закінчення строків накладення адміністративного стягнення (стаття 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення), суд повинен звернути увагу на те, чи містить така постанова суду відповіді на питання про те, чи мала місце дорожньо-транспортна пригода та чи сталася вона з вини відповідача. Відсутність складу злочину, наприклад, у разі відмови у порушенні кримінальної справи, закриття кримінальної справи за правилами Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року чи закриття кримінального провадження за правилами Кримінального процесуального кодексу України 2012 року не означає відсутність вини для цивільно-правової відповідальності. При цьому постанова (ухвала) слідчого, прокурора, суду про відмову в порушенні кримінальної справи або її закриття, закриття кримінального провадження є доказом, який повинен досліджуватися та оцінюватися судом у цивільній справі у порядку, передбаченому ЦПК.
Оскільки зазначена норма не містить вичерпного переліку видів джерел підвищеної небезпеки (видів підвищеної небезпечної діяльності), суд, беручи до уваги особливі властивості предметів, речовин або інших об’єктів, що використовуються в процесі діяльності, має право визнати джерелом підвищеної небезпеки також й іншу діяльність. До цих особливих властивостей слід відносити створення підвищеної ймовірності завдання шкоди через неможливість повного контролю за ними з боку людей.
Цивільно-правова відповідальність за шкоду, завдану діяльністю, що є джерелом підвищеної небезпеки, настає у разі її цілеспрямованості (наприклад, використання транспортних засобів за їх цільовим призначенням), а також при мимовільному проявленні шкідливих властивостей об’єктів, що використовуються в цій діяльності (наприклад, у випадку завдання шкоди внаслідок мимовільного руху автомобіля). В інших випадках шкода відшкодовується на загальних підставах, передбачених статтею 1166 ЦК, особою, яка її завдала (наприклад, коли пасажир, відчиняючи двері автомобіля, що не рухався, спричинив тілесні ушкодження особі, яка проходила поруч).
Якщо особа під час керування транспортним засобом має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії і реєстраційний документ на транспортний засіб, переданий їй власником або іншою особою, яка на законній підставі використовує такий транспортний засіб, то саме ця особа буде нести відповідальність за завдання шкоди (пункт 2.2. Правил дорожнього руху України).
Не вважається особою, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка керує транспортним засобом у зв’язку з виконанням своїх трудових (службових) обов’язків на підставі трудового договору (контракту) із особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, якщо з нею укладено цивільно-правовий договір. Така особа, враховуючи характер відносин, які між ними склалися, може бути притягнута до відповідальності роботодавцем лише у регресному порядку відповідно до статті 1191 ЦК.
На особу, яка перебувала в трудових відносинах на підставі трудового договору (контракту) і завдала шкоди життю чи здоров’ю у зв’язку з використанням транспортного засобу, що належить роботодавцю, відповідальність за завдання шкоди може бути покладена лише за умови, якщо буде доведено, що вона заволоділа транспортним засобом неправомірно (частини третя і четверта статті 1187 ЦК).
Фізична чи юридична особа, яка відшкодувала шкоду, завдану її працівником при виконанні трудових (службових) обов’язків на підставі трудового договору (контракту) чи цивільно-правового договору, має право зворотної вимоги (регресу) до такого працівника – фактичного завдавача шкоди – у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом (частина перша статті 1191 ЦК).
Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого, якщо інше не встановлено законом, розмір відшкодування з особи, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, має бути зменшено (але не може бути повністю відмовлено у відшкодуванні шкоди).
Питання про те, чи є допущена потерпілим необережність грубою (частина друга статті 1193 ЦК), у кожному конкретному випадку має вирішуватись з урахуванням фактичних обставин справи (характеру дії, обставин завдання шкоди, індивідуальних особливостей потерпілого, його стану тощо).
Положення статті 1193 ЦК про зменшення розміру відшкодування з урахуванням ступеня вини потерпілого застосовуються і в інших випадках завдання шкоди майну, а також фізичній особі, однак у кожному разі підставою для цього може бути груба необережність потерпілого (перебування у нетверезому стані, нехтування правилами безпеки руху тощо), а не проста необачність. Саме по собі перебування у нетверезому стані не є прикладом грубої необережності, якщо при цьому не було порушено правила дорожнього руху.
Правила частини четвертої статті 1193 ЦК про можливість зменшення розміру відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину, застосовуються у виняткових випадках, якщо відшкодування шкоди у повному розмірі неможливе або поставить відповідача у тяжке матеріальне становище. Крім того, зменшення розміру відповідальності особи, на яку покладено обов’язок відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, можливе за її письмовою вимогою, якщо працездатність потерпілого зросла порівняно з тією, яка була в нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди (стаття 1204 ЦК). При цьому порядок доведення таких обставин є аналогічним порядку, передбаченому для визначення втрати працездатності.
Вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових витрат, передбачених частиною першою статті 1195 ЦК, у разі відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, та у разі відшкодування витрат на поховання (частина третя статті 1193 ЦК).
Особи, які спільно завдали шкоди, тобто завдали неподільної шкоди взаємопов’язаними, сукупними діями, або діями з єдністю наміру, несуть солідарну відповідальність перед потерпілими (статті 543, 1190 ЦК). У такому самому порядку відповідають особи, які здійснюють діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, за шкоду, завдану внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки іншим особам. Спір про відшкодування шкоди, завданої при цьому самим джерелам підвищеної небезпеки кожним із їх володільців перед іншим із них, вирішується за правилами статті 1188 ЦК, а саме: шкода, завдана одному з володільців із вини іншого, відшкодовується винним; не відшкодовується шкода, завдана володільцю лише з його вини; за наявності вини всіх володільців розмір відшкодування визначається судом у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення (тобто залежно від ступеня вини кожного); у разі відсутності вини володільців у взаємному завданні шкоди жоден із них не має права на відшкодування.
Суди мають розрізняти випадки, коли внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки шкоди завдано самим володільцям цих джерел, від випадків, коли шкоди завдано іншим особам (наприклад, пасажирам, пішоходам). У цьому випадку особи, які спільно завдали шкоди, зобов’язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини (частина друга статті 1188 ЦК). При цьому солідарний боржник, який відшкодував спільно завдану шкоду, має право вимагати з кожного з інших завдавачів шкоди частку виплаченого потерпілому відшкодування. Оскільки боржник, який виконав солідарне зобов’язання, має право зворотної вимоги, тобто стає кредитором за регресним зобов’язанням до інших боржників, розподіл відповідальності солідарних боржників один перед одним (визначення часток) за регресним зобов’язанням здійснюється на загальних підставах за правилами статті 1191 ЦК, тобто у розмірі, що відповідає ступеню вини кожного з боржників.
Особи, які вчинили ці протиправні дії (неправомірно заволоділи транспортним засобом, механізмом або іншим об’єктом), відшкодовують шкоду на загальних підставах цивільно-правової відповідальності особи, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки. Коли цьому сприяла недбалість її власника або володільця (не була забезпечена належна охорона тощо), відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, може бути покладено на особу, яка неправомірно заволоділа цим джерелом, і на його власника або володільця у частці відповідно до ступеня вини кожного з них, з урахуванням обставин, що мають істотне значення (частина четверта статті 1187 ЦК).
У випадках, коли разом із завданням шкоди джерелом підвищеної небезпеки (не внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки) завдано також шкоди джерелу підвищеної небезпеки і цьому сприяла груба необережність потерпілого, згідно з положеннями статті 1193 ЦК може бути зменшено розмір відшкодування шкоди потерпілому. Покладення на нього із цих підстав відповідальності за шкоду, завдану при цьому джерелу підвищеної небезпеки, статтею 1193 ЦК не передбачено.
З винної особи за регресною вимогою стягується розмір визначеного відшкодування за зобов’язанням з відшкодування шкоди, а якщо законом встановлено межі відшкодування або межі відповідальності винної особи, то витрати з такої особи стягуються у цих межах.
Регресну вимогу може бути пред’явлено протягом трьох років із дня виконання зобов’язання про відшкодування шкоди (відшкодування в натурі, виплати суми періодичних платежів тощо).
До таких осіб належить і особа, яка керувала транспортним засобом без доручення, але на підставі документів, визначених пунктом 2.1. Правил дорожнього руху України (посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії та реєстраційного документа на транспортний засіб).
При розгляді таких спорів суд має вирішити питання про залучення до участі у справі власника майна як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача у порядку, передбаченому статтями 35, 36 ЦПК, оскільки рішення у справі може вплинути на його права та обов’язки щодо однієї зі сторін.
Ухвалюючи рішення про стягнення на користь потерпілого відшкодування вартості майна, що не може використовуватись за призначенням, але має певну цінність, суд з урахуванням принципу диспозитивності, тобто за заявою заподіювача шкоди, одночасно повинен вирішити питання про передачу цього майна після відшкодування збитків особі, відповідальній за шкоду.
Якщо для відновлення попереднього стану речі, що мала певну зношеність (наприклад, автомобіля), було використано нові вузли, деталі, комплектуючі частини, у тому числі іншої модифікації, що випускаються в обмін знятих із виробництва однорідних виробів, особа, відповідальна за шкоду, не має права вимагати врахування зношеності майна або меншої вартості пошкоджених частин попередньої модифікації. Зношеність пошкодженого майна враховується у випадках стягнення на користь потерпілого вартості такого майна (у разі відшкодування збитків).
У разі якщо на час виконання рішення суду про відшкодування шкоди, виправлення пошкодження за одержані за рішенням суду кошти зросли ціни на майно або роботи, на придбання чи проведення яких було присуджено відшкодування, потерпілий із цих підстав може заявити додаткові вимоги до особи, відповідальної за шкоду, якщо не було його вини в тому, що виконання проводилося вже після зростання цін і тарифів.
Порядок відшкодування шкоди, пов’язаної з фізичним знищенням транспортного засобу, регламентовано статтею 30 Закону № 1961-IV, який згідно зі статтею 8 ЦК (аналогія закону) може застосовуватись не лише страховиком, а й іншими особами, які здійснюють діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, та відповідають за завдану шкоду. Тобто транспортний засіб вважається фізично знищеним, якщо його ремонт є технічно неможливим чи економічно необґрунтованим, а власник транспортного засобу згоден із визнанням транспортного засобу фізично знищеним. Ремонт вважається економічно необґрунтованим, якщо передбачені згідно з експертизою, проведеною відповідно до вимог законодавства, витрати на ремонт транспортного засобу перевищують вартість транспортного засобу до дорожньо-транспортної пригоди.
У разі якщо власник транспортного засобу не згоден із визнанням транспортного засобу фізично знищеним, йому відшкодовується різниця між вартістю транспортного засобу до та після дорожньо-транспортної пригоди, а також витрати з евакуації транспортного засобу з місця цієї пригоди.
Якщо ж транспортний засіб визнано фізично знищеним, відшкодування шкоди виплачується у розмірі, який відповідає вартості транспортного засобу до дорожньо-транспортної пригоди та витратам з евакуації транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди.
Оскільки відповідно до статті 3 Закону № 1961-IV обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється як з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих унаслідок дорожньо-транспортної пригоди, так і захисту майнових інтересів страхувальників, враховуючи положення статті 1194 ЦК, питання про відшкодування шкоди самою особою, відповідальність якої застрахована, вирішується залежно від висловленої нею згоди на таке відшкодування та виконання чи невиконання нею передбаченого статтею 33 Закону № 1961-IV обов’язку щодо письмового надання страховику, з яким укладено відповідний договір (у передбачених випадках Моторному (транспортному) страховому бюро України, далі – МТСБУ), повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду встановленого зразка. У разі відсутності такої згоди завдана потерпілому шкода підлягає відшкодуванню страховиком у межах передбаченого договором страхування страхового відшкодування. Наявність такої згоди у вигляді відповідної заяви цієї особи та виконання нею передбаченого статтею 33 Закону № 1961-IV обов’язку з’ясовується судом першої інстанції, у зв’язку з чим до участі у справі може бути залучений страховик.
При відшкодуванні страховиком шкоди, завданої особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, така особа сплачує потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
У разі невиконання особою, відповідальність якої застрахована, обов’язку письмового надання страховику, з яким укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності (у передбачених випадках – МТСБУ), повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду встановленого МТСБУ зразка, шкода відшкодовується завдавачем шкоди.
Якщо факт завдання шкоди відповідно до статті 6 Закону № 1961-IV не є страховим випадком, то потерпілий має право вимагати відшкодування шкоди на підставі загальних правил, встановлених ЦК.
Відповідно до наведених положень закону договір страхування надає право третій особі (вигодонабувачу) вимагати від страховика здійснити страхову виплату на свою користь, тобто наділяє вигодонабувача правами страхувальника, хоча і не покладає на нього обов’язків останнього.
При розгляді таких справ суди повинні враховувати положення статей 636, 985 ЦК, статтю 3 Закону України «Про страхування», і у разі якщо буде встановлено, що вигодонабувач відмовився від пред’явлення позову до страховика або сума страхової виплати більша, ніж має отримати вигодонабувач, страхувальник/потерпілий не позбавлений права на пред’явлення позову про виплату страхового відшкодування на свою користь на загальних підставах.
При цьому суди також повинні мати на увазі, що порушення страхувальником визначеного договором страхування строку подання документів, що стосуються страхового випадку, не є порушенням визначеного договором строку повідомлення про настання страхового випадку.
При вирішенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням страховиком зобов’язань за договором страхування, суди повинні виходити з того, що правовідносини сторін за договором страхування є зобов’язальними. У випадку порушення зобов’язання моральна шкода може бути відшкодована лише тоді, коли це встановлено договором або законом (стаття 611 ЦК). Зокрема, можливість відшкодування моральної шкоди передбачена у відносинах у сфері обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (статті 9, 22 Закону № 1961-IV).
У зв’язку із цим якщо шкоди завдано з вини особи, діяльність якої пов’язана з використанням іншого транспортного засобу (наприклад, гужової повозки, велосипеда) або механізму, що не належить до транспортних засобів (сільськогосподарські збиральні машини, косарки тощо), цивільно-правова відповідальність якої не підлягає обов’язковому страхуванню, шкода відшкодовується за загальними правилами, визначеними ЦК.
У разі зміни власника забезпеченого транспортного засобу (відчуження, спадкування, правонаступництво) договір страхування зберігає чинність до закінчення строку його дії (стаття 20-1 Закону № 1961-IV).
Дострокове припинення договору страхування можливе у разі настання обставин, наведених у статті 997 ЦК та статтях 18–19 Закону № 1961-IV.
На вимоги, що випливають із договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності, поширюється загальний строк позовної давності, встановлений тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК), що обчислюється із дня закінчення дії договору.
Строки, передбачені статтею 33 Закону № 1961-IV для звернення до страховика, а у випадку, зазначеному в статті 41 цього Закону, – до МТСБУ, із заявою про дорожньо-транспортну пригоду, не є строками здійснення потерпілим свого права на отримання страхового відшкодування. Тому у разі відмови страховика від прийняття документів на отримання страхового відшкодування з посиланням на пропущення цих строків потерпілий має право звернутися до суду з метою вирішення спору по суті.
Максимальні розміри страхової виплати за шкоду, завдану майну потерпілих, у разі спрощеного врегулювання дорожньо-транспортної пригоди (так званий Європротокол) затверджено розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 17 листопада 2011 року № 698 «Про затвердження максимальних розмірів страхової виплати за шкоду, заподіяну майну потерпілих, у разі оформлення документів про дорожньо-транспортну пригоду без участі уповноважених на те працівників Державтоінспекції МВС України».
Відповідно до статті 1194 ЦК особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
При цьому страховому відшкодуванню підлягають і додаткові витрати, зумовлені необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо. Потреба у додаткових витратах встановлюється висновком медико-соціальної експертної комісії.
При вирішенні спорів про страхове відшкодування у наведених вище випадках суди повинні застосовувати положення Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» та враховувати відповідні роз’яснення, надані у постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» (з відповідними змінами та доповненнями).
Сума страхового відшкодування підлягає стягненню з особи, відповідальної за завдані збитки, відповідно до правил статті 993 ЦК.
При цьому регрес регулюється загальними нормами цивільного права (зокрема, статтею 1191 ЦК), а також статтею 38 Закону № 1961-IV, а для суброгації відповідно до статті 993 ЦК і статті 27 Закону України «Про страхування» встановлено особливий правовий режим.
При суброгації перебіг строку позовної давності починає обчислюватися з моменту виникнення страхового випадку, а при регресі – з того моменту, коли страховик виплатив страхове відшкодування. Розмір страхового відшкодування визначається за правилами, встановленими у договорі страхування. Страховик не має права вимагати від завдавача шкоди суму, яку він виплатив страхувальнику у зв’язку з порушенням умов договору страхування.
Проценти, неустойка виплачуються страховиком через несвоєчасне виконання ним власного зобов’язання перед страхувальником (стаття 992 ЦК) і не можуть бути стягнуті у порядку суброгації з особи, винної в завданні шкоди. Також у порядку суброгації страховик може стягнути із завдавача шкоди лише ту суму, яку він сам виплатив страхувальнику.
Оскільки при суброгації відбувається заміна особи в зобов’язанні, тому з урахуванням положення статті 515 ЦК суброгація застосовується лише до майнового страхування.
Головуючий С. М. Міщенко
Секретар Пленуму Д. Д. Луспеник
Поділитись:
Ми перетелефонуємо Вам протягом робочого дня
